Ми використовуємо cookie-файли щоб забезпечити вам кращу навігацію на нашому веб-сайті. Для отримання більш детальної інформації, перейдіть за посиланням «Політика конфіденційності». Продовжуючи використовувати наш сайт, ви автоматично погоджуєтеся з використанням даних технологій.
03151, м.Київ, проспект Повітряних Сил, 53
[email protected]+ 38 (044) 249 09 53;+ 38 (099) 363 70 92Міністерство внутрішніх справ України започатковує новий проєкт «Викладачі ліцею МВС», приурочений Дню працівників освіти - про людей, які щодня навчають, підтримують і допомагають формувати майбутнє ліцеїстів. Його першою героїнею стала Катерина Чемерис - вчитель вищої категорії Київського ліцею безпекового спрямування та національно-патріотичного виховання імені Ярослава Кондратьєва МВС.
У дитинстві маленька Катя саджала перед собою іграшки, відкривала уявний журнал і ставила їм оцінки. Пропозиції друзів погратися зазвичай закінчувалися одним сценарієм - «у школу». Тоді вона ще не знала, що ця дитяча гра поступово стане професією, якій присвятить уже 13 років.
Катерина Анатоліївна Чемерис - вчитель української мови та літератури, зарубіжної літератури Київського ліцею безпекового спрямування та національно-патріотичного виховання імені Ярослава Кондратьєва МВС. Її учні - ліцеїсти 10–11 класів - майбутні правоохоронці та фахівці системи безпеки. А головне професійне правило Катерини Анатоліївни звучить просто: якщо хочеш залишатися цікавим сучасному учневі - сам не припиняй рухатися вперед.
Пані Катерина родом із маленького села Феськівка на Чернігівщині. Дев’ять класів закінчила там, а потім вступила до Ніжинського педагогічного ліцею для обдарованої сільської молоді, де два роки навчалася в музично-філологічному класі. Згодом вступила до Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя за спеціальністю «Українська мова і література».
До вибору професії її ніхто особливо не підштовхував. Педагогів у родині немає. Каже, що все якось склалося ще в дитинстві. Літературу Катерина Анатоліївна любила змалечку - «ковтала» книжки одну за одною. Мама купувала їх, брала у сусідів, приносила із сільської бібліотеки. Поруч із літературою була історія. Зрештою, юна Катерина обрала філологію. А от зі своїм майбутнім вчительки, схоже, визначилася ще раніше - просто тоді не називала це професійним вибором.
«Пам’ятаю, як висаджувала перед собою іграшки й навчала їх. Завела спеціальний журнал, де ставила оцінки. Усі мої дитячі пропозиції погратися з друзями зводилися - “у школу”», - згадує Катерина Анатоліївна.
У шкільні роки майбутня маленька доросла вчителька була дуже відповідальною. Настільки, що могла розплакатися через трійку з математики. Українська мова та література, навпаки, давалися їй легко.
Після університету у 2013 році Катерина Анатоліївна одразу пішла працювати. І парадоксально - повернулася туди, де свого часу сама була ученицею: до Ніжинського педагогічного ліцею.
Перші уроки згадує з усмішкою, але без романтизації. Їй давалося складно ставити погані оцінки: шкода було ліцеїстів. А перший рік роботи запам’ятався безсонними ночами: готуючись до уроків, молода вчителька дедалі краще розуміла, скільки всього їй самій ще потрібно вивчити.
Роль учителя теж змінилася. Інформацію сьогодні можна знайти за кілька секунд у телефоні, пошуковику, відео - чи онлайн-курсі. Тому знати свій предмет уже недостатньо. Викладачу потрібно вміти зацікавити, пояснити складне просто, помітити зміни в настрої дитини, знайти слова у потрібний момент і, водночас, залишатися для учнів дорослим, якому можна довіряти.
«Учитель завжди має йти в ногу з часом і пристосовуватися до нових умов. Це безкінечний рух уперед, якщо ти хочеш залишатися цікавою для сучасного учня», - говорить Катерина Анатоліївна.
Мабуть, це відчуття не зникло й досі. Тільки тепер воно стало професійною позицією.
«І кожен фініш - це, по суті, старт, - цитує Катерина Анатоліївна Ліну Костенко і додає: - Професія вчителя постійно вимагає йти в ногу з часом, реагувати на нові виклики й шукати нові підходи».
19 вересня 2016 року Катерина Чемерис переступила поріг Київського ліцею безпекового спрямування та національно-патріотичного виховання імені Ярослава Кондратьєва МВС. Їй подобалася робота зі старшокласниками, тому, побачивши вакансію, резюме надіслала майже не роздумуючи.
Був і особистий інтерес. Її мама свого часу працювала в міліції, а сама Катерина з дитинства бачила багато фільмів про правоохоронців. Каже, їй подобався «вайб професії» і хотілося бути до неї дотичною.
За роки роботи філолог побачила, як змінюються ліцеїсти. Вони приїжджають із різних регіонів, мають різний досвід, характери та життєві історії.
«Спочатку - це «така хаотична хвиля». А згодом вихованці стають командою - ліцейною родиною», - відкриває завісу буднів ліцеїстів Катерина Анатоліївна.
Школа давно перестала бути місцем, де дитина просто отримує знання. Сьогодні - це сучасний простір, у якому підліток вчиться не лише розв’язувати задачі, писати твори чи складати іспити, а й розуміти світ навколо себе, робити власний вибір, чути інших і поступово відповідати за себе. А поруч із ним у цьому процесі залишається вчитель.
Для вчителя ліцею МВС ця робота має свою специфіку. Діти перебувають тут цілодобово, тому педагог не обмежується уроком у розкладі. Він стає людиною, до якої можна звернутися за порадою, підтримкою, допомогою.
«Ми маємо бути не просто вчителями, які прийшли проводити уроки, а й друзями, порадниками, організаторами, психологами, другими батьками», - говорить пані Катерина.
На її уроках української мови та літератури йдеться не лише про правила чи художні тексти. Ліцеїсти вчаться аналізувати, бачити причинно-наслідкові зв’язки, робити висновки з історії. Для майбутніх правоохоронців, переконана мовниця, це теж важливі навички.Бо дуже хочеться, щоб після двох років у ліцеї вони вийшли не лише освіченими, а й впевненими в собі, готовими допомагати іншим і відповідати за власний вибір.
Світ змінюється, змінюються діти, змінюється школа. Сучасні підлітки дорослішають у час, коли війна стала частиною їхнього досвіду. Вони раніше стикаються зі складними питаннями, швидше формують власну думку і часто дивляться на речі зовсім не так, як дорослі. А інформація, яка раніше вимагала пошуку в книжках чи бібліотеках, тепер завжди поруч - у телефоні, пошуковику, відео чи соціальних мережах. Тож одного лише доброго знання свого предмета вчителю вже недостатньо.
«Іноді я боюся не встигнути за їхнім темпом», - зізнається Катерина Анатоліївна.
Пані Катерина вважає, що сучасний педагог має залишатися живою людиною - емоційною, цікавою, відкритою до нового, мати власні захоплення і бути готовим ділитися з учнями не лише правилами чи датами. Її рецепт простий:
«Лише рух уперед!»
Сучасні підлітки швидко помічають фальш. І, мабуть, тому Катерина Анатоліївна не намагається говорити з ліцеїстами їхньою мовою чи вдавати «свою». Вона вважає, що авторитет потрібно не вимагати, а заслужити - ерудицією, справедливістю, чіткими та послідовними діями. І не ставити себе вище за учнів.
«Ніколи не ставити себе вище за них. Завойовувати авторитет своєю ерудицією, чіткими та стабільними діями, справедливістю. Підлітки це дуже відчувають», - говорить вона.
А ще вчитель, на її думку, не повинен боятися чогось не знати. Наприклад, іноді Катерина просить у ліцеїстів допомоги з технічними питаннями. І вважає це цілком нормальним: дорослий не зобов’язаний знати все, а підлітку корисно побачити, що його знання теж комусь потрібні.
«Не треба боятися й у них просити поради», - каже педагог.
Водночас знати своїх учнів - це не лише розуміти, що їм цікаво. Потрібно ще й знаходити підхід до кожного характеру.
«Родзинка нашої професії - знаходити ключик до кожного характеру. Учитель завжди має бути психологом», - говорить Катерина.
А ще - пояснювати, навіщо підлітку те, що від нього зараз вимагають. Якщо хочеш отримати результат, спочатку потрібно показати, чому це важливо для самого учня. Бо сучасні діти цінують свій час і не завжди готові приймати «бо так треба» як достатню аргументацію.
Ще одна річ, без якої, на її думку, у роботі з підлітками ніяк, - гумор. Тільки і з ним потрібно знати міру.
«Якось на уроці учні мали декламувати напам’ять поезію. Дехто чесно з місця зізнався, що не вивчив, і отримав одиницю. А потім до дошки вийшов один ліцеїст. Упевнено став перед класом. Усі чекали на яскравий виступ.
- Василь Стус. Я не вивчив, - сказав він.
За креативність, сміється Катерина, довелося підняти оцінку до двійки».
Катерина Чемерис теж не боїться посміятися із себе. Каже: якщо можеш пожартувати з ліцеїста, то маєш вміти пожартувати і з себе. Водночас межа для неї чітка - гумор не повинен переходити в особисте.
Так само і з сучасним сленгом. Мемами та жартами вона цікавиться, але не вважає, що вчитель має переймати молодіжну манеру мовлення. Навпаки - на уроці української мови педагог має залишатися прикладом грамотного мовлення.
За останні роки змінився не лише ліцей. Змінилися самі учні - і те, як вони сприймають українську мову. Для Катерини Анатоліївни уроки української мови та літератури давно перестали бути лише про правила, твори й оцінки. За останні роки вона особливо гостро побачила, як через мову змінюється ставлення молодих людей до власної історії та національної ідентичності.
«Українцям століттями нав’язували комплекс меншовартості. Нарешті нині приходить усвідомлення національної ідентичності. Прикро лише, що воно обумовлено такою ціною й жертвами. Однозначно, повномасштабне вторгнення відіграло тут ключову роль. Відбулося прозріння нації дорогою ціною», - говорить Катерина Анатоліївна.
Ці зміни вона бачить і у щоденній роботі з ліцеїстами. На уроках розповідає про реальні приклади того, до яких методів у різні історичні періоди вдавалися, щоб придушити українську мову, і які це мало наслідки. І помічає результат таких розмов.
«Приємно дивує, що більшість прагне грамотно говорити. Цікавляться історією й навіть намагаються самі пояснити певні явища, спираючись на життєвий досвід останніх років», - розповідає вчителька.
Для неї це вже не лише питання грамотності. Україномовний вибір Катерина пов’язує з тим, якою буде людина і суспільство далі.
«Українську мову не потрібно любити. Треба усвідомлювати наслідки стійкої україномовної позиції. Для мене вибір мови - гарант майбутньої патріотичної позиції», - говорить вона.
Повномасштабна війна змінила не лише погляди учнів, а й сам підхід Катерини до викладання. Деякі теми тепер доводиться подавати м’якше, адже більшість її вихованців так чи інакше травмовані сучасними подіями. Водночас те, що раніше потребувало додаткових пояснень і запитань, сьогодні вони часто зчитують самостійно.
Яскравий приклад - сатирична комедія Миколи Куліша «Мина Мазайло». Ще до повномасштабного вторгнення Катерина проводила за цим твором відкритий урок. У ньому - і українська мова як фактор національної позиції, і шовінізм, і манкуртство.
«Якщо раніше самій доводилося спонукати учнів до накладання на сучасність, то тепер вони самі бачать, до чого призвели вчинки наших нащадків із такою упередженою позицією до свого ж народу», - каже Катерина Анатоліївна.
Мабуть, у цьому і є одна з найпомітніших змін, які вона бачить за роки роботи: учні вже не просто слухають пояснення вчителя.
Катерина Анатоліївна каже, що пам’ятає більшість своїх учнів. Кожен випуск, говорить вона, забирає собі окрему «комірку в серці».
Звичайно, пам’ятаються перемоги й успіхи. Її вихованці щороку беруть участь у Всеукраїнській олімпіаді з української мови та літератури, конкурсі імені Петра Яцика, здобувають призові місця. Лише минулого навчального року - сім дипломів І та ІІ ступенів.
Є перемога у поетичному конкурсі UNICEF «Поезія заради миру». Є 100-відсотковий результат складання НМТ з української мови за всі роки її педагогічної діяльності та учень, який отримав 200 балів.
Але, як зізнається сама Катерина Анатоліївна, найбільше запам’ятовуються не завжди найуспішніші.
«Чомусь найбільше згадуються діти, до яких треба був особливий підхід, на яких ти вплинув, і це було недарма», - говорить вона.
Є й зовсім особисті спогади. Хлопці після випуску жартували, що, коли закінчать академію, повернуться й одружаться з улюбленою вчителькою. Не дочекалася - Катерина Анатоліївна вийшла заміж. Але саме такі слова, каже жінка, особливо цінні, бо це вже оцінка її роботи після того, як учень перестає бути учнем.
«А ще був урок, на який ліцеїсти прийшли у національному вбранні з рушниками, щоб разом виконати «Пісню про рушник» Андрія Малишка. Ніхто їх не примушував так готуватися. Вони самі прийняли таке рішення, - пригадує Катерина Анатоліївна. - Мабуть, такі моменти й залишаються в пам’яті після всіх оцінок, контрольних, правил і домашніх завдань».
Катерина Анатоліївна не називає себе якоюсь іншою людиною поза школою. Каже, що і на роботі, і в житті вона «десь занадто відповідальна». А про те, що допомагає не втрачати інтерес до професії після 13 років, відповідає коротко: самі ліцеїсти.
«Діти змушують нас рухатися далі, шукати нове, розвиватися. Бо світ, у якому дорослий навчає підлітка, давно перестав бути одностороннім», - ділиться роздумами Катерина Чемерис.
І, можливо, у цьому й полягає одна з головних рис хорошого вчителя - не боятися визнати, що тобі теж є чого навчитися.
На запитання, що вона сказала б собі молодій, тій Катерині, яка боялася поставити учневі погану оцінку і ночами готувалася до уроків, відповідає:
«Не бери все так близько до серця. Дрібниці відійдуть - залишиться головне».
Головним для Катерини Анатоліївни, схоже, є і будуть її учні. Сьогодні це вихованці Київського ліцею безпекового спрямування та національно-патріотичного виховання імені Ярослава Кондратьєва МВС. Через 20 років улюблений вчитель хотіла б, щоб вони згадували її уроки не як шкільний фон, а як щось особливе - те, що дало їм життєві орієнтири. Натомість сама хотіла б пам’ятати їх такими, якими бачить щодня, - із зацікавленими очима і з прощальними щирими обіймами.
Але, мабуть, найважливіше в цій професії не змінилося. Хорошого вчителя учні пам’ятають не лише за оцінками чи правилами, які він пояснював. Пам’ятають його голос, жарти, вимогливість, підтримку, якусь фразу, сказану багато років тому, або момент, коли дорослий повірив у них трохи раніше, ніж вони самі. Учитель може провести з дитиною лише кілька уроків на тиждень. Але іноді цих уроків достатньо, щоб залишити слід на все життя.
Про таких вчителів хочеться говорити не лише у професійне свято. Бо за кожним уроком, оцінкою і шкільним дзвінком є людина, яка щодня працює з майбутнім - поки вона ще сидить за партою.
